Як українській художниці працюється за кордоном

Ганна КриволапДжерело: http://gannakryvolap.com/
Ганна Криволап. Джерело: http://gannakryvolap.com/

«Худкомбінат» поговорив з українською художницею Ганною Криволап, яка тривалий час працює між Чорногорією, Боснією та Німеччиною, про те, чи існує бренд «сучасне українське мистецтво» за кордоном, як не втратити себе в іншій країні та чому український арт все ще залишаться поза світовим контекстом.

Ганна Криволап, художниця

— Ви понад 6 років живете та працюєте за межами України. Чи існує бренд «сучасне українське мистецтво» за кордоном?

Особливої цікавості до українського мистецтва світова арт-спільнота не проявляє, адже навіть інформаційно ми там не представлені. Звісно, трапляються рекордні аукціонні продажі, українські митці все частіше беруть участь в міжнародних групових виставках. Однією з суттєвих наших перемог за останній час є проект Жанни Кадирової «Маркет» на PULSE Miami Beach, який представлятиме Україну на Венеційській бієнале. Проте це окремі приватні ініціативи. Дефіцит нашої присутності в світі обумовлений відсутністю державної культурної політики. Разом з тим є великий інтерес до нас в цілому. Через соціально-політичні зрушення, європейська арт-сцена хоче зрозуміти, що таке Україна, її культура, чим обумовлена наша історія революційних змін. Щоб дати відповідь на ці запитання, варто сформувати бренд вітчизняного арту на державному рівні. Тим не менш світова художня сцена потребує нових облич, тому, попри незначну підтримку, деякі наші митці все ж таки доводять свою професійну придатність світу.

Експозиція виставки Ганни Криволап

— Що, на ваш погляд, потрібно зробити, аби наше мистецтво стало присутнім на світовій арт-сцені?

Державі варто сконцентруватися на презентації українського мистецтва на музейних майданчиках світу, показати специфіку, представивши його цілісний зріз. Гадаю, одним з найперших сигналів, що наше мистецтво стає визнаним, буде створення при найстаріших аукціонах світу відділу українського арту, який довгий час відносили до російського.

— Чому, на ваш погляд, після Іллі Кабакова та Бориса Михайлова, жоден художник не показав подібних результатів інтеграції українського мистецтва у світовий культурний контекст?

Я б сказала, що художнє життя розгортається на багатьох рівнях: арт-ярмарки, музеї, галереї, фестивалі. Та звісно, персональні музейні виставки мають тільки художники високого класу, на кшталт Іллі Кабакова чи Бориса Михайлова. Можливо, це зумовлено їх особистісними якостями. Думаю, нові герої обов’язково з’являться, та для цього потрібні державні програми, які б цьому сприяли. Сам художник має займатися творчістю, не намагатися прилаштуватися до системи, а якісно й терпляче виконувати свою роботу. Проблема наших приватних, зазвичай меценатських, програм в тому, що вони прагнуть показати нам іноземних митців, але не вивозять туди наших.

Ганна Криволап. Джерело

— Існує думка, що українське мистецтво недостатньо екзотичне, як, наприклад, африканське, але й недостатньо цивілізоване, як, скажімо, європейське, тому воно існує поза світом глобальної арт-системи. Чи погоджуєтесь ви з таким твердженням?

Я відвідую чимало музеїв та галерей різних країн, і з моїх власних спостережень такої проблеми немає. Та й бум на африканське мистецтво поступово зникає. Насправді українському мистецтву варто глобалізуватися, особливо тематично, перестати бути локальним і орієнтуватися лише на вітчизняного глядача, звісно, якщо воно хоче органічно вписатися в європейське.  Не можна сказати, що мистецтво України технічно недотягує. Ми маємо величезний пул імен, які могли б стати цікавими, у разі розвинутого арт-менеджменту.

— Яке мистецтво наразі в тренді на Заході?

Американське, що тяжіє до декоративізму: роботи в стилі поп-арту та комп’ютерний живопис.

Ганна Криволап

— Якщо молодий художник хоче отримати визнання у світі, що йому слід робити?

Працювати (сміється). Можливо, я досить наївна, та й досі вважаю, що це єдиний вихід. Прагнути не продажів, а бездоганної виставкової репутації. Приємно, що Україна поступово впроваджує західний тренд: арт-дилери відвідують виставки, шукаючи нові імена для колекціонерів та ярмарок.

Ганна Криволап. Джерело

— У вас є досвід співпраці з галереєю Galerie Barbara von Stechow (Франкфурт, Німеччина), де доволі серйозна селекція. Як вам вдалося потрапити у стіни до пані Барбари з проектом «Нові горизонти», знаючи, що «український художник» в Європі, а особливо в консервативній Німеччині, – своєрідне тавро?

В галерею Барбари дійсно потрапити дуже складно. Вона відбирає митців, які були б цікавими німецькому ринку. Роботи повинні бути комерційно та естетично привабливими. Мої полотна їй сподобалися мало не одразу, та наша співпраця – це результат організованої роботи цілої команди людей, небайдужих до презентації якісного українського мистецтва за кордоном. Виставка «Нові горизонти» викликала чималий резонанс серед міської інтелігенції: колекціонерів, банкірів, підприємців. Як не дивно, українське мистецтво стало для німців ковтком свіжого повітря. Наша живописна школа дуже відрізняється від їхньої. В першу чергу — пастозними мазками та яскравим колоритом. Наразі з Барбарою я маю ексклюзивний контракт по Німеччині. Там я можу продавати свої роботи лише через галерею. Чому? Якщо західні галереї укладають контракт з художником, то самі займаються його промоцією — возять на ярмарки, шукають колекціонерів, тому, звісно, хочуть тримати все під своїм контролем.

Ви маєте рацію. Чомусь реакція на українських художників в Німеччині — не найкраща. Гадаю, через політичну нестабільність Україна асоціюється з корупцією, а, як відомо, робота галериста — це справа з пунктуальністю та фінансовою прозорістю митця, тому їм легше відмовитися від співпраці, у якій можливі складнощі такого характеру.

Ганна Криволап. Джерело

— В Німеччині ще з початку XIX століття існують «кунстферайни» такі мистецькі об’єднання, коли художники разом знімають майстерні чи ремонтують якийсь занедбаний будинок, організовуючи там виставки. Деякі кунстферайни виростали в цілі інституції зі статусом не нижче, аніж у музеїв, як-то в Дюссельдорфі чи Кельні. Ви також були членом такого кунстферайну, пам’ятаєте свій досвід?

Так, у Штутгарті понад 10 років я й сама була учасником такого «кунстферайну», проте не надто активним, мене запрошували під конкретні виставкові проекти. Формат такого мистецького об’єднання ґрунтується на спільному баченні художників, що разом організовують арт-проекти, зазвичай об’єднуючи їх концепцією. Враховуючи, що в Німеччині немає жодних мистецьких спілок, які б надавали майстерні, а ціни на нерухомість там дуже високі, митцям легше об’єднуватись в подібні сквоти.

Ганна Криволап

— Як ви вважаєте, тема фінансування мистецтва достатньо обговорюється в українському суспільстві?

Звісно, ми тільки на шляху до цього. Та всі чомусь говорять про мінуси українського арт-ринку, але, оскільки я живу на Балканах вже 6 років, можу сказати, що наш ринок розвивається дуже активно. Наприклад, на Балканах немає ані колекціонерів, ані інституцій, художники існують автономно — їм взагалі ніхто не допомагає. Вони мусять працювати деінде, аби просто вижити. Так, Чорногорія — це природний рай, де казково гарно. До того ж багато емігрантів з колишнього СРСР, та арт-система там знаходиться наразі в зародковому стані.

Ганна Криволап. Джерело

— Для будь-якого художника-емігранта адаптація на новому місці є серйозною проблемою. Як ви шукали себе у Німеччині та на Балканах?

Часом моя адаптація була досить кризовою. Коли я переїхала до Боснії, в перший же день відчула великий контраст із Києвом. Це був зовсім інший світ, тому я розуміла, що єдиний порятунок — це робота. Так я вирішила сприймати свою тимчасову еміграцію як пленер, як досвід для плідної творчості. Переїхавши до Чорногорії, я одразу ж обладнала для себе майстерню і почала працювати. В складні моменти  завжди втішала себе думкою, що за годину можу повернутися додому, до Києва. Звісно, емігранти, на кшталт Ротко, емігрували на все життя, без можливості повернення. Сьогодні світ глобалізується і візити на батьківщину стають дедалі простішими. Попри всі знайомства в інших країнах, серцем я залишаюсь в українському арт-процесі. Тут мені цікаво, я черпаю натхнення для творчості. До того ж, якби я не виїхала, то не пережила б сильну ностальгію, так і не створивши «Стрічок». Такі моменти необхідні для творчості. Серії, зроблені мною за останні роки, в Києві могли б не з’явитися.

Ганна Криволап

— В Україні принципи жіночого мистецтва існували ще за часів Білокур та Примаченко, які показали, що жінка може самоствердитись через творчість. На ваш погляд, чи існує проблема гендерної рівності в українському та європейському мистецтві сьогодні?

Мені здається, що в Україні матріархат завжди відіграв важливу роль. Жінка увесь час займала важливі позиції в суспільстві та сім’ї. Вона була творчою на всіх рівнях – вишивка, ткання, килимарство, гончарство, живопис на склі. Тому таке містичне творче начало української жінки пробивається крізь покоління.

В наш час гендерна рівність може й не досягнута повністю, але таких прав як сьогодні, у жінок художниць ніколи не було. Куди не поглянь – амбітні представниці прекрасної статі. Постійно працюєш з галеристками, кураторками, відчуваючи цей зв’язок – жінка жінці завжди допоможе. Насправді, сьогодні в світі є люди, що взагалі змінюють стать, тому головним є якість та цінність твору, а не гендерна приналежність автора. Хоча, стосовно жінок-художниць, все ще існують певні неприємні стереотипи, які відштовхують від них галеристів, зазвичай сильної статі, та ситуація поволі покращується.

Ганна Криволап

— Ви продовжуєте співпрацю з галеристом Маратом Гельманом, який декілька місяців тому організував вам виставку «Причетність» в місті Будва?

Наразі він більше реалізує себе як куратор, та час від часу я беру участь в його проектах. Найближчим часом планую робити виставку з чорногорським художником-абстракціоністом на ім’я Васа Нікшевич, а у вересні — з однією місцевою молодою художницею-абстракціоністкою. Вона працює в звичайній школі викладачкою, але здобула освіту у Франції, а виставляється в Празі та Лондоні. Тут, на Балканах, це звичайна справа.

— Можете скласти портрет вашого колекціонера?

Зазвичай мої колекціонери – чоловіки та жінки 35+, які високо цінують живопис і мають потребу віднайти візуальне втілення позитивного способу мислення. Пощастило, що мені жодного разу не сказали, що мої роботи купуються лише для декорування їх оселі. Частіше за все твір вирішують придбати після того, як з ним встановлюється тісний емоційний контакт, що мене, як автора, дуже тішить.  Більшість моїх поціновувачів – шведи, французи, німці, іспанці. Люди, які росли на абстрактному мистецтві Європи та Америки. Німці, наприклад, захоплюються абстракцією. Мені здається, найближчим часом таке глибоке розуміння цінності нефігуративного зображення, а плетива почуттів, прийде і до українців.

  Спілкувалася Роксана Рублевська

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *